Мов зерна, розсіялись світом, розсіяні:
Що ковтали з Дніпра освячену воду –
Лиш залишки пам'яті, лиш ознаки роду,
Ідеали, свободи омріяні – проміняні.
І поносять матір свою, яка їх зростила –
Поневолені ворогом, своїм закріпачені,
Орієнтири, скрепи псевдо духовні означені:
Поважають лиш того, на чиїм боці сила.
Колись сталось так – розсіялись світом:
В пошуках щастя, від навали втекли,
Та діти їх розсіяні все ж йому присягли –
Тому злу і стали його заповітом…
Та зове й закликає златоверхий їх Київ –
Завойовницька жила серця спопеляє
Чи то пам'ять предків до дому гукає,
Та не знають – в орла їх голови зміїв.
Одна дивиться в сивину, якої не знає,
Інша жере майбуття, якого не буде,
І дивляться вдаль, і прокляті люди,
Чи в Георгія списа для такого змія немає?
І відмовились браття – не пускають до хати:
Колись були руські ми, русичі або ж русини,
Тепер, нехай, руські – ви, ми – сини України
І це наша земля – нас тут впало багато,
Бо стояли у краю, захищаючи межі своєї країни,
Та залишились, хоч не в країні тепер – у країнці,
Не здамо вже ніколи – проженемо й чорта звідси,
Тож ідіть, браття, з миром – возведіть Київ з руїни
У своєму серці…
21 квітня 2014 р.
(c) Андрій Пущин